07 Июля 2020

Проблема застосування віндикаційного та негаторного позову

Проблемним питанням, що істотно позначається на ефективності захисту права власності на земельну ділянку, є питання про правову природу вимоги про повернення земельної ділянки (або його частини) від особи, самовільної її зайняла. Самовільне зайняття земельної ділянки призводить до вилучення земельної ділянки з володіння власника і створює перешкоди у використанні земельної ділянки. Саме ця обставина і є причиною розбіжностей у правовій кваліфікації вимоги повернути самовільно-занять земельну ділянку.

Одним з підходів до розуміння вимоги повернення самовільно-зайнятої земельної ділянки є її кваліфікація як віндикаційного позову. Цей спосіб захисту полягає у вимозі власника, позбавленого володіння, до власника речі про її повернення власнику. Згідно з іншим підходом, самовільне зайняття земельної ділянки є створенням перешкод в користуванні, не пов'язане з позбавленням власника володіння. Практичне значення юридичної кваліфікації вимоги про припинення самовільного зайняття земельної ділянки полягає в тому, що якщо така вимога вважати віндикаційним позовом, то на нього поширюються правила про термін позовної давності. Якщо ж вважати таку вимогу негаторним позовом, то вимоги про термін позовної давності не можуть бути застосовані до цієї вимоги, оскільки створення перешкод в користуванні є тривалим порушенням.

Критерієм, що дозволяє встановити така вимога віндикації або негаторним позовом є позбавлення володіння. Якщо самовільне зайняття земельної ділянки означає позбавлення володіння, то вимога про повернення такої земельної ділянки є віндикаційним позовом. Якщо ж позбавлення володіння не відбувається, то вимога про захист такого права є негаторним позовом.

Останнім часом переважає підхід, згідно з яким у разі самовільного зайняття земельної ділянки позивач для захисту права власності на земельну ділянку має звертатися з негаторним позовом. Наприклад, на думку Г. Ніколенко

«Є думка про самовільне зайняття земельної ділянки як про припинення права володіння, проти якого слід захищатися за допомогою віндикації, яке є помилковим, оскільки« фактично »позбавити володіння земельною ділянкою як специфічним нерухомим майном неможливо - права володіння можна позбавити тільки« юридично », шляхом позбавлення титулу в цілому »

На наш погляд, вчені, які дотримуються такої позиції, ототожнюють «володіння» з «правом володіння». Невдале формулювання положень законодавства України про володіння дає привід так вважати. Наприклад, глава 31 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV2 (далі - ЦК) має таку назву «Право володіння чужим майном». Слова «чужим майном» означає, що право власності на річ може належати одній особі, і за певних умов на цю ж річ може виникати право володіння. При цьому законодавець веде мову про «право володіння», а не про фактичне володіння. При цьому законодавець веде мову про «право володіння», а не про фактичне володіння. Назва статті 397 ЦК «Суб'єкти права володіння чужим майном» також вказує на те, що в ній мова піде саме про «право володіння» річчю. При цьому вже частина перша статті 397 ЦК говорить про те, що законодавець регламентує цій статті саме фактичне володіння, зокрема, згідно з цією статтею «[в] олодільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе». Саме фактичне володіння регламентується і частиною третьою статті 397 ЦК, згідно з якою «[ф] актичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду». Норми частини першої та третьої статті 397 ЦК закріплені поряд з частиною другою цієї ж статті, в якій йдеться вже про «право володіння», норма частини другої статті 397 ЦК сформульована так «[п] раво володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам».

Положення статті 397 ЦК наскільки суперечливі, що нам здається контпродуктівнім вдаватися до її логічно-смислового аналізу з метою встановити, що ж їм законодавець мав на меті сказати. Доцільніше виходити з призначення інституту володіння і з того, яких функцій може виконувати цей інститут, і зумовило його закріплення в ГК поряд з інститутами права власності та інших речових прав.
Володіння (possessio) в римському праві означало саме «... фактичний зміст речі, поєднане з наміром вважати її своєю» 3. Така думка підтверджується джерелами римського права. У Дигестах Юстиніана міститься така характеристика володіння «[в] олодіння було названо, як каже і Лабеон, від міста осілості як місця проживання, так як воно природно утримується тим, хто на ньому оселився ...» (D. 41.2.1) 4. Далі у другому і третьому реченнях пункту третього цієї ж книги Дигест Юстиніана затверджується «[а] Офілі і Нерва-син стверджують, що навіть без волі опікуна молодий може почати володіти. Адже (володіння) стосується факту, а не права »(D. 41.2.1.3) 1.
У разі самовільного зайняття земельної ділянки не відбувається позбавлення права володіння, а має місце позбавлення фактичного володіння річчю (земельною ділянкою). Сам факт позбавлення фактичного володіння річчю і є ознакою віндикаційного позову, тому вимога повернути таку земельну ділянку є віндикаційним позовом.

На наш погляд, поширення строків позовної давності на такі вимоги обґрунтованим, однак таке рішення вимагає законодавчого закріплення, зокрема шляхом внесення змін до статті 268 ЦК. В умовах чинного законодавства є підстави вважати, що право власності власника земельної ділянки може припинитися пропуском термінів позовної давності про повернення земельної ділянки від особи, її самовільно зайняла.